На найбільшому у світі стрімінговому сервісі SPOTIFY і не лише на ньому з'явився новий, зовсім новий виконавець, музикант і композитор. Нічого незвичайного, якщо не уточнити,що це не двадцятирічний репер, а шістдесятирічний науковець з Харкова.
Ми взяли інтерв'ю у автора більше сотні композицій, дідуся, який сам ініціював відкриті питання щодо його творчості.
— Коли перші вірші поклали на музику? Ну чи навпаки.
— Навпаки. Семидесяті — це Мареничі українською і Висоцький російською, навіть у школах села Сумської області. Правда ми і Москва — Одеса співали українською, переробивши на суржиковське “мені туда не нада” кожен із куплетів: відкрили Київ, Харків, Хвастів, Канів, закрили Львів — мені туда не нада! “де гарно вам — мені туда не нада!” “Ромни відкрили — нам туда не нада!”) Інше забулося, але оце “туда не нада” довго пальці на баяні відстукували.
— Грали на баяні?
— Ну як грав, учився, мій викладач музики займався зі школярем позакласно, інструмент був придбаний за величезні гроші. Навіть на концертах у клубі виступав, щось класичне виконував. Потім у технікумі, в армії і в інституті жодного разу не одягав наплічні ремені. А от коли трапилось взяти інструмент в руки вже аспірантом юракадемії, то виявилось, що пальці так само танцюють по клавішам і “На сопках Маньчжурії” звучав досить пристойно. М'язова память спрацювала на всі сто. Але я більше не перевіряю цю память: а раптом дименція? Жарт.
— Ви ж трубач?
— Так, ще в школі я був трубачем у дорослому оркестрі. Грали на урочистостях і траурних заходах, багато що грали. Я заробляв гроші! За марш і “туш” на весіллях у сільському будинку культури нам платили і я, як і всі, отримував свої 3-5 рублів. Так що за неділю я міг мати і десятку, і більше! Для села це були шалені гроші! Але найбільше мене врятували мої губи-труби на призовному пункті, в Житомирі.
— Це був який рік?
— 82-й, травень. Мене вже направили в учебку з перспективою Афганістану, але тут з'явився прапорщик з лірами в петлицях і все пішло за новим, музичним сценарієм. Якось напишу про цей дивовижний день у моєму житті, але на наступний четверо майбутніх оркестрантів вже їхали поїздом у місто Стрий. Батьки на присягу привезли мою трубу з персональним мундштуком, яку я так і залишив у частині після двох років насиченої музичної діяльності. Що ми тільки не придумували, щоб співати що душа хоче, а виконувати що взагалі заборонено було комуністичною владою. Написали пісню про Ленона? Так ми оголошували, що це про Віктора Хара і йому присвячується. Хто там знає, що вони з різних півкуль?
— А що ви самі тоді виконували?
— А свої пісні. Вірші, мелодії, аранжування. Часу було предостатньо, музи не відпускали ні вдень, ні вночі. Концерти для частин міста, концерти для підшефних шкіл, якихось підприємств, для офіцерів і їх сімей, для перевіряючих генералів і таємних інспекторів КГБ. Про останнє у мене вийшла книга, яка містить згадку про один із таких виступів нашого колективу. Вже тоді ми розуміли, що потрібно фіксувати талановиті композиції, у мене довго зберігалась двостороння бабіна зі спеціальним нічним концертом власних і не лише пісень. Та недавно її вкрали.
— А далі?
— Далі був юридичний інститут, де я знову грав на трубі. Теплі згадки про чудовий колектив, про різні події далеких восьмидесятих…А ще я танцював. Та я завжди любив танцювати і навіть мав клас по бальним танцям. Але моя фішка завжди була пов'язана з українським народним танцем, з вишиванкою і шароварами. Не лише сам виконував сольні партії, але ще й ставив, придумував танці, комбінував па. От одного разу мене і запросили підготувати хореографічну композицію для гостей інституту, студентів, які приїдуть на наукову конференцію. Як говорить сімейна легенда — дотанцювався. Доручили зробити цей номер студентці з молодшого курсу. Там по сценарію козак дівчину обіймає, цілує… За пару років вона стала моєю дружиною.
— Цей альбом Галя-Галя — це про неї?
— Саме так. Якось влітку мені захотілось написати їй листа. Він получився віршованим (і досі зберігається оригінал, від руки написаний). Лист довгий (натхнення було на роман у віршах, але ранок зупинив поета), про все і зразу, дещо зрозуміло лише нам двом. А зараз я порізав рядочки на куплети і … вийшов невеличкий цикл. Мова, правда, російська. Ну так тоді ми були майже усі інфіковані, винятком були лише наші батьки. Так народились п'ять окремих пісень, об'єднаних іменем. Між іншим, наголос у пісні звучить правильно: Га'ля. Це я так придумав кликати дружину, а в Турції це викликало повний захват, тому що це щось на зразок покликати маленьку дитинку: Галя-Галя.
— Історія з піснею про Харків — це вже піарна розкрутка чи дійсно мала такий майже містичний сюжет? Там вперше говориться про Харків як першу столицю. Звідкіля така політизація веселої шлягерної мелодії?
— Тоді, у восьмидесяті, цей мем мав зовсім інше значення, не хочу про це тут і зараз. А пісня про наше місто тоді розлетілась разом з випускниками 88-го року. Її виконували навіть в ресторанах, в Бєлгороді, Воронежі, Москві. В Криму. А потім ми переробили її під виборчу кампанію, коли я створив об'єднання “ЗА МОЙ ХАРЬКОВ”. Це була пісня- візитка і вона виконувалась на нову мелодію і з жіночим бек-вокалом. А ще ми записали відеоряд з автором і виконавцем, такий собі кліп-презентація міста і харків”ян. Там ще і моя донька приймала участь у зйомках. Зараз смішним виглядає задум міні-фільму “Харьков мой”: коли щедро даруєш тюльпани харківянкам, то квітів стає від цього все більше. Такий натяк на хліби і риби. Але хто це тоді читав?...
— Пісні на слова інших авторів — це нове у вашій творчій роботі?
— Ні, ще з Києва я співпрацював з друзями у процесі народження чи виконання пісень. Це чудова синергія, яка дає феноментальні результати. Зазвичай вірш і звучить тоді, коли він тече як пісня. Навіть коли ніколи не виконується під музику. А вже коли вгадаєш настрій і родзинку словесного виразу у мелодиці, яку навіть не задумував співавтор — ну тоді народжується просто шедевр. Зараз я багато пісень зробив у співпраці з мамою. Її вірші надихають мене завжди, а у поєднанні з народними мотивами вони досягають ідеального звучання. Думаю, що і надалі ми створюватимемо ну майже народні і колискові, і церковні твори.
В Смілому, в помешканні мами, ми створили Музей-садибу Олександри Тарасенко — приватний комплекс, який звичайними сільським засобами і сучасними електронно-технічними методами розповідає про джерела натхнення, про життєві шляхи народної поетеси, яка випустила більше двадцяти збірок власний віршів. Тепер серед експонатів Музею-садиби будуть і пісні, які можна почути у всіх кінцях СВІТу.
— А яка з пісень ваша улюблена? І бажано щось жартівливе, для настрою.
— От цієї пісні якраз і немає серед тих, які можна знайти, наприклад, на ютуб. Вона має довгу історію і дуже складне виконання. Зазвичай її показував я у парі з гітаристом. Він грав дуже просту трьохакордну комбінацію куплетів і приспівів, а на другій гітарі я вів соло. Цей хіт зазвичай підхоплювала не зовсім твереза компанія і вона закінчувалась лише тоді, коли хлопці і дівчата таки виплеснули залишки емоцій вечора. Інколи навіть збирались саме для того, щоб прийняти участь у шоу пралюбоф (так називалось це дійство). Мабуть десь у когось і збереглось божевілля масового виконання шлягера, але я не впевнений, адже попередньо новачку не показували ні акорди, ні якісь тік-ток версії події — інтерес полягав у реакції на неочікуване виконання. “Ти прийдеш і все почуєш і побачиш” — говорилось запрошеним. І воно мабуть було того варте!
Пісня складається з одного рядка … і ще одного рядка приспіву: “ах, зачем ты меня не любила, не любила, ла-ла-ла” і далі “не любила, не любила, не любила, ла-ла-ла”. Другий куплет був про “полюбила”, третій про “разлюбила”, четвертий був першим, п”ятий — другим і так до того, поки соліст не піде на коду. Уся складність виконання була в тому, що добре було мати сякий-такий голос, але ідеальний слух: потрібно було голосом жодного разу не потрапити у ноти. Тим, у кого не було слуху, було легше. І всі чекали соло. На одному з приспівів гітара переходила на перебор, усі замовкали, а соліст раз… а потім ще раз смикав струну. Звичайно ж не в такт, але під оплески і вигуки браво присутніх.
Зараз так не співають)
— Лірична частина творів. Чим вона викликана?
— Я б назвав це такою претензією на духовну музику, такий соул. Знаєш, часто люди говорять про те, що в електронній музиці немає тієї душі, яка є в живій музиці. Кумендно чути це від людей, які навіть не задумуються, що так зване живе виконання відбувається з використанням мікрофона, а значить живого голосу виконавців не чують навіть самі співаки. Про що вже ми говоримо, коли слухаємо ті ж “живі” концерти на спотіфай… Я вважаю, що саме в спонтанній конструкції акордів і тем закладена божественний подих, божественний імпульс самої простої пісні. Хоча я звичайно ж і не заперечую професійне виконання акапелла.
— У вас досить радикальна політична позиція відчувається у віршованих текстах. Це данина моді чи лише відбиток сучасного стану в державі?
- Маєш на увазі антиімперські і проукраїнську підбірку? Оце?
— Завжди був українцем. Навіть коли був у пагонах СА, з партійним білетом у кишені, в партійному вузі з іменем Дзержинського і російською мовою у сім”ї. Завжди. Хоч і інфікований, як я вже казав. Тому я щасливий, що можу сьогодні своїм українством пишатись. Семе так! Це єдиний народ, який у сучасному світі став взірцем миролюбивого людства. Це єдина нація, яка не боїться нічого, яка показує приклад довіри до Божого покровительства, яка поважає себе і собі подібних. Саме про це і пишу, саме це і звучить (і звучать буде!) в моїх піснях.
— Що побажаєте нашим читачам і слухачам?
— Мені дуже хочеться серед пісень виділити одну. Ми скоро перезапишемо її зробимо 5-хвилинний фільм про сьогодення. Сценарій вже майже готовий. У цій пісні … ця пісня закінчується словами “світле небо і вільна земля, а іншого нам і не треба”. Божих благословінь вам!
