У нашому Смілому є садиба, у якій кожен куточок промовляє: тут живе українка, привітна, чарівна, працьовита. Мова йде про шановну в нашому краї вчительку і поетесу Олександру Калениківну Тарасенко. Заворожує господиня своїми поетичними рядками, мудрістю, патріотизмом, вболіванням про долю України. Вона перегортає сторінки свого життя і сторінки минулої епохи…
Їй пишеться звичайно і просто, із джерела народної мудрості витікає її слово. А ще у своїй творчості авторка керується настановою великих українських класиків. Недарма епіграфами її творів служать вислови Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки та багатьох відомих авторів. Відчувається її начитаність, доброта у стосунках із людьми, великий життєвий досвід роботи з дітьми.
Я завжди в школу з радістю, добром ішла,
Несла я дітям серце своє щире.
І ніжне слово, душу, пригорщі тепла,
Любов, надію жити лиш у мирі.
Бо
Слова цілують і ласкають,
Слова так мучать, б’ють і гнуть,
Слова любов’ю пригортають,
Чарують, радують, цвітуть.
Сподіваюся, що шановні читачі поезії Олександри Тарасенко з увагою будуть стежити за її творчим садом, адже, як вона стверджує, «жага писать – невиліковне».
Своє слово і талант поетеса віддала служінню рідному народу, Україні.
Ношу тебе я, Україно,
Завжди і всюди у душі.
Стою на цьому до загину.
Про це пишу в своїм вірші.
Пишаюсь тим, що українка.
Несу традицій джерело.
Образна думка поетеси органічно пов’язана з реальним життям, з найважливішими подіями минувшини та сьогодення.
Вишиванка, наче диво,
Із віків до нас прийшла.
У ній кожному красиво,
Щастя-долю тут знайшла.
Рушник пройшов через віки,
Він символ, він обличчя наше.
Він відтворив в житті стежки –
Отак було, так буде завше.
Він поруч йде з життям людини,
Він щедро стелиться гостям,
Шановним друзям і родині.
Хай це не буде забуттям.
А чи рушник це кролевецький,
А чи гуцульський це рушник,
А може, це рушник полтавський?
Однак цей символ естетичний,
Для нас завжди буде величний.
Джерелом наснаги поетеси став отчий край, наша історична пам’ять. Особистість людини, почуття і осмислення людського буття, рідний край – все, що оточує та хвилює, стає відображенням у віршових рядках.
Я в Смілому живу усе життя,
Тому стежки-доріжки знаю.
Йому я зичу гарне майбуття,
Щасливих днів іще бажаю.
А люди в нас невтомні трударі
Працюють з ранку і до ночі.
При сяйві в небі першої зорі,
Трудитись теж завжди охочі.
Моє село – це смак мого життя.
Воно несе тепло, надію.
З ним розцвітає ніжне почуття,
Яке лиш радість, спокій сіє.
Моє село – це альфа та омега.
Село – це мій початок і кінець.
Це той куточок райський, що від Бога,
Де пахне і видзвонює чебрець.
Велике місце в творчості поетеси займає опис природи у всі пори року.
Давай послухаєм весну.
Вона у небі розкошує.
Природі зовсім не до сну.
А до землі весна крокує.
Гупають яблука в нашім саду.
Серце нам радість розкаже.
Осінь стрічаємо ми молоду.
Осінь вже холод нам в’яже.
Зимою поле спочиває.
Йому насняться віщі сни.
Воно про урожай вже дбає,
Чекає-жде прихід весни.
А влітку ніченька коротка
Проходить, ніби одна мить.
Майне, як наче заморочка.
Земним всім треба дорожить.
Багато місця в своїй творчості авторка виділила своїй родині. Правнучка Соломійка вчиться в другому класі, а правнучок Орест уже шість місяців підростає і тішить усю родину.
Бажаю я синам, онукам, невісткам
Піймати щастя у міцні долоні.
Любов хай посміхається щоденно вам.
Красуйтеся в квітковому полоні.
Кабінет української мови та літератури гостинно приймав дітей-учнів, учителів та односельчан. Одного разу відбулася зустріч школярів у селі Томашівка і з хором Святопокровського храму ПЦУ. Співали акапельно вірші авторки-поетеси як молитви, наприклад: «Біблія», «Слова радості», «Церква» та інші. Відрадно, що вони їх співають і в церкві.
В церкві ми просим прощення у Бога,
Віри, надії, любові для всіх.
Саме така ця Господня дорога.
Бог помирав за наш зроблений гріх.
Отець розкаже про блаженство,
А півча райську пісню ллє.
Панує в церкві спокій, братство,
Бо все це Бог для нас дає.
Авторці було приємно і щемливо, бо те, що вона написала, людям до вподоби, вписується в їхнє життя.
З любов’ю і теплотою згадує Олександра Тарасенко, коли вона почала працювати в Гринівській середній школі.
Гринківко, колиско моя,
Ти вчителя з мене робила:
Жила тут, трудилася я,
Росли в мене вчительські крила.
Потім у неї будуть роки роботи вчителем української мови та літератури у Смілівських школах Роменського району.
Сорок років праці в школі
За сорок років праці в школі
Було роботи всякої доволі:
відкриті уроки,
без них ані кроку;
робота у полі
без навчання в школі;
вечори і гуртки,
проводить їх з руки;
стенди та альбоми,
бо з ними живемо ми;
конкурси, концерти,
щоб талант не стерти;
педради, плакати,
доповіді реферати;
екскурсії цікаві,
де живуть у славі;
конференції наукові,
де істина в слові;
зустрічі з людьми,
що закривали нас грудьми;
українські вечорниці –
усе це пролетіло,
як у небі птиці.
Я долю для себе не вибирала,
Бо доля вибрала мене.
Усім бажаю лиш любові
Й любити на землі земне.
Я рада, що учителем живу,
Що все життя я людям помагаю.
Я Богу дякую, Його хвалю,
І всім здоров’я я благаю.
Покликання вчителя української мови та літератури О. Тарасенко – навчити любити не тільки предмет, а головне – грамотно писати. Саме це кредо вона пронесла через усі 40 років праці вчителем. Зараз діти Смілівського ліцею вітають її з днем народження і святами. Останнє поздоровлення їй зробили на день поезії. Прийшли додому, в створений її сином Анатолієм Музей-садибу Тарасенко, з подарунками, зробили знімки зустрічі, розмістили їх в соціальних мережах тощо.
Олександра Тарасенко з роками, які швидко «прокопотіли» (який вдалий образ!), не втратила краси, що світиться добротою в очах, усміхом на вустах, огортає спокоєм, стриманістю і мудрістю сивини.
Любим учням
Спасибі вам, мої любі учні,
Які були в моїм житті.
І помисли, на диво, в нас співзвучні,
Щоб буть достойними в бутті.
Ми вчили з вами українську мову,
Плекали, щоб щодень цвіла,
Збагачували так її чудову,
Щоби ще кращою була.
Тож процвітай, барвиста наша мово,
І добрі думи всі втішай.
Нехай по світу лине наше слово.
Ти, слово, щастя лиш пізнай.
Дай Боже, щоб закінчилася російсько-українська війна, а це Герої наближають, бо болить душа Олександри Калениківни за Україну.
Вже скоро прийде час: війни не буде.
Народ наш всю недолю прожене.
І дихатиметься на повні груди.
І все страхіття від війни мине.
Життя ніколи не зникає,
Життя ніколи не вмира,
Життя – це вічність, кожен знає.
Життя і радість, і жура.
Цінуй людину у ході
І не бажай їй пекла.
А руку тисни лиш тоді,
Коли вона ще тепла.
А радість я шукаю
В житті та ще в книжках,
І навіть у печалі,
В сумних своїх думках.
В збірках поезій публікуються вірші двох поетів, що утворили літературне об’єднання “ПЛУГАТАР”, в якому Олександра Калениківна і Анатолій Володимирович зібрали патріотів українського слова, української душі і українського майбутнього.
Побажаємо успіхів творцям української поезії та натхненниці сміливого слова Смілого Олександрі Калениківні Тарасенко.
